Виклики пандемії перед християнством та суспільством

Posted on Posted in Кризові ситуації, Новини

Інтерв’ю з Яною Рожнятовською, психологинею, координаторкою проекту “Долаючи розломи в громадах” БФ “Карітас-Київ”

Вітаю, пані Яно! Зараз світ переживає час кризи. Я б хотів поговорити про виклики, які постають перед християнством сьогодні. Перше питання до Вас як до координатора миротворчого проекту християнської організації:  Як може вплинути пандемія на християнство? Чи є у християн свої особливі відповіді на питання людства?

Фото: “Голос Донбасу”.

     Я спостерігаю дуже різну реакцію християн на теперішню світову кризу, пов’язану з пандемією. І це нормально, що реакції різні, бо християни – це живі люди з живими почуттями та емоціями. Більше того, християни мають бути найживішими, тому що вони знають Джерело Життя. У суспільстві багато страху та тривоги. Це природно – боятися реальної загрози. Декому настільки страшно, що він намагається ігнорувати загрозу чи висміювати її. Це – захисна реакція. Це – нормально, якщо не затримуватися на стадії заперечення постійно, інакше людина живе в ілюзії і не здатна вчасно реагувати на реальність. З іншого боку, надмірна паніка заважає людині раціонально приймати рішення. Емоція страху – найсильніша. Людиною дуже легко маніпулювати, коли вона боїться. Тому вкрай важливо не піддаватися паніці.

   Ви кажете, що християни мають більш чутливо ставитися до навколишніх подій? Як же тоді не з’їхати їм з глузду? Що слугує опорою та підтримкою? 

    Криза – це завжди екзамен, випробовування, чого варта твоя віра, чого варті твої цінності, мета та вчинки. Я б сказала, що це прекрасний час. Кожен вірний християнин бажає, щоб його життя було наповнене сенсом. Коли ми молимося разом з Давидом : «Випробуй, Боже, мене, і пізнай моє серце, досліди Ти мене, і пізнай мої задуми, і побач, чи не йду я дорогою злою, і на вічну дорогу мене попровадь!», ми молимося про дар сенсу, що дається через випробування. 

    Чому ми очікуємо, що випробовування – це легко? Випробовування ніколи не бувають легкими.  Дедалі більше обертів набирає використання 90 псалма від загрози зараження. Це дуже добре, що християни звертаються до Святого Письма та молитви у важкий час. Це правильно та похвально. Проте існує велика небезпека використовувати навіть слова Святого Письма, молитви, християнські Таїнства і традиції як поганські, роблячи з них ідола, розраховуючи, що вони мають таємну магічну силу і зобов’язані нас захистити. Християнство цьому не вчить. Власне, псалом 90 – це також молитва, приклад молитви в надії. Чи мало на долю Давида випало випробувань? 

    Це трохи лякає. Думаю, кожен з нас хоче бути впевненим, що Бог збереже від всілякого лиха. І хтось може сказати: Навіщо тоді взагалі молитися і вірити? 

   Згадаймо, як в книзі Даниїла відповіли Сидрах, Мисах та Авденаго, коли постали перед небезпекою бути заживо спаленими. Вони сказали, що знають, що Бог сильний їх спасти від вогню, але, мовляв, навіть, якщо Він цього і не зробить, ми не поклонимося ідолу. Бог їх спас. Проте вони були готові до різного розвитку подій. Ми знаємо чимало прикладів, коли християни страждали і приймали смерть мучеників. І точно знаємо, що християни вмирають фізично, як і всі люди. Христос обіцяє, що ми матимемо страждання в цьому світі. Світ страждає, і ми також. Так в чому тоді сенс? Сенс – у нашому ставленні і впевненості, що Бог з нами щохвилини, що Він дасть сили пережити будь-яке випробування і що все, що відбувається в нашому житті, зрештою принесе нам благо. Це дуже важливо знати, що ти не самотній у своїй скорботі та переживаннях.  І не самотні ті, про кого ти молишся.

Чи мають християни якось діяти активно? Чи лише масивно спостерігати та робити висновки?

   Християнство ніколи не закликало да пасивності, воно не заохочує позицію відсторонення. Час кризи, час відчаю, темряви та страждань – це можливість для християн об’єднатися навколо добрих справ, бути в сотні разів активнішими, ніж зазвичай, зважити свої вчинки та цінності, перевірити, чи на правильному ми шляху, показати приклад гідності та сили духу. 

    Світ втратив орієнтири. І саме християни мають бути маяком у цей час. У Бога є лише наші руки для добрих справ. Християни мають займати найактивнішу позицію у суспільстві, давати надію тим, хто її втратив, приходити на допомогу тим, від кого всі відвернулися, робити добро тому, хто не зможе віддячити. 

    Християни зараз, як ніколи, мають показати приклад єдності, милосердя та людяності. У християн є великі привілеї вчитися єдності, бо де ви ще зустрінете таких кардинально різних людей, як у церкві? Спочатку Бог вчить приймати та любити один одного в своїй сім’ї, потім спільноті, а потім і за її межами. Різні конфесії християнства мають різні традиції, і всі вони прекрасні та глибокі, усі вони мають свою глибину та висоту, і всі зустрічаються на одній єднальній Вершині, ім’я якої Христос. 

   Можливо, тоді варто сісти за стіл переговорів та узгодити і запровадити єдину традицію, спільну для всіх конфесій?

    Екуменізм не говорить, що всі мають стати однаковими. Це був би тоді тоталітаризм. Він говорить про те, що всі християни покликані мати любов між собою, а любов передбачає повагу до ідентичності Іншого, не втрачаючи власної ідентичності. У «Спільній молитві за єдність церкви в Україні» ми просимо допомогти нашому спілкуванню, щоб ми «прагнучи зрозуміти наші відмінності, в головному мали єдність, у другорядному свободу, в усьому – любов». Як сказав український класик: «Чужого навчайтесь й свого не цурайтесь».  

    Сьогоднішній виклик пандемії – це виклик екуменізму, наскільки християни можуть об’єднатися в любові та добрих справах. Цей світ спраглий милосердя та надії, він конче потребує безкорисної щирої любові, мудрості та прикладу спільноти.  

Добрі вчинки, любов та єдність – рецепт позитивних змін у світі?

   На християнах також лежить велика відповідальність за просвітництво. Історично християни були стражами науки, шукали істину та зберігали її, спочатку в бібліотеках монастирів, потім в університетах. Європейська культура, якою ми її знаємо, завдячує своїм існуванням християнству. Зараз ця відповідальність християн – відрізняти істину, шукати, передавати та зберігати її – стала ще актуальнішою. З появою ЗМІ та Інтернету стало досить важко відрізнити правду від брехні. Часто люди поширюють брехню, фейки тільки тому, що їм лінь перевірити. Та й що казати, брехня буває дуже солодка й захоплива. Проте вона забирає у людей свободу. Писання каже: «Пізнайте істину і істина зробить вас вільними». І за межами Писання філософія стверджує це ж саме: свобода неможлива без істини, істина неможлива без вільного пошуку знання. Відповідальність кожного християнина не давати лінуватися своєму розуму, постійно шукати правду і поширювати її. Бо ж Бог нас створив людьми розумними, дав нам розум, щоб ми ним користувалися.

Дякую за таку широку відповідь. Друге питання – суспільство. Багато хто пише, що людство зміниться після пандемії. Як Ви вважаєте, чи це так?

    Суспільство довгий час заплющувало очі на важливі проблеми. Проблеми з екологією, ставленням до природи, економним використанням природних ресурсів, рівним розподілом матеріальних благ тощо… Зараз настав час, коли ці питання стали викликом, буквально криком, досить голосним, щоб його ігнорувати. 

    Пандемія – це тест на людяність, тест на виживання людства як виду. Горе та страждання ніколи не залишали нашої планети. Хіба ми не знали, що частина земної кулі помирає від нестачі їжі та води, у той самий час, як інша частина переїдає? Пандемія поставила кожного перед фактом крихкості життя та рівності перед обличчям смерті. Дивно, здається, це прописні істини, але ми часто про них забуваємо. Та кажуть, що смерть – справедливий суддя. Цього разу людство виживе.  Але якою ціною – це вже залежить від того, чи вивчить воно уроки цієї кризи. Я чула думку, що людина вперше стала людиною, коли виявила милосердя, коли перевела фокус уваги з себе на Іншого. Цей процес не є незворотнім. Людина може перестати бути людиною, якщо сфокусується лише на собі, замкнеться лише на своєму благу та виживанні. 

   Якщо говорити про Україну, на Вашу думку, наскільки ми готові до кризи?

   Наша країна виявилася, на жаль,  не дуже готовою до кризи. Корупція, нехтування важливими сферами суспільного устрою, наслідки тоталітарного режиму Радянського Союзу, російська агресія та війна на сході України довели країну до дуже нестабільного стану. Зараз ми розуміємо (а, може, ще й не цілком) плачевний стан нашої медицини. Ця криза може бути важливим поштовхом до позитивних змін, до кардинального переосмислення держави, державності та відповідальності громадян. 

   До речі, про відповідальність. Безвідповідальність нашого суспільства, неусвідомлення власної ролі як відповідального громадянина власної держави – це теж пострадянське явище. У радянські часи панувала ідеологія страху, де краще було бути сірою мишкою, не висовуватися, не виявляти активність поза ідеологією партії, вважати все колективним і відповідальність також колективною (а отже, нічиїм та нічиєю), виконувати бездумно накази верхівки і відповідальність, таким чином, перекладати також на верхівку. Зараз, на щастя, часи змінилися. Але ми маємо боротися з наслідками тих страшних років. Ми маємо звикати брати на себе відповідальність за себе, оточуючих та за свою країну. Нове покоління дає надію. Молодь прагне змін і багато для цього робить. 

   Пандемія і карантин – це про відповідальність. Про відповідальність дотримання безпечної поведінки, щоб не заразитися самому та не наражати на небезпеку інших. Я часто чую: «Навіщо мені вдягати маску, вона лише хворим потрібна, я так себе не захищу». Мене дивує таке егоїстичне недалекоглядне бачення, бо суспільство може існувати лише за умови відповідального ставлення до інших. Я як громадянка України маю думати про те, щоб не лише самій не заразитися, але щоб я не заразила й інших, особливо тих, для кого вірус – смертельна загроза, навіть тоді, коли я не відчуваю симптомів. І це, знову ж таки, і про відповідальність досліджувати правду та викривати брехню.

    Я чую багато обурень, що люди через карантин залишилися без засобів для існування.

  На жаль, це ще один важливий виклик для нашої країни – це те,  що дедалі більше людей опиняється за межею бідності. Це не економічний виклик. Це питання рівномірного справедливого розподілу матеріальних благ. В Україні зростає прірва між багатими та бідними. Середнього класу залишається все менше. Про успішність держави можна судити по захищеності вразливих верств населення: люди похилого віку, люди з інвалідністю, самотні матері та інші. Власне, за ставленням до цих категорій людство здає тест на людяність і на виживання. 

    Думаю, нам доведеться дуже багато всього переосмислювати та змінювати. Однак не все так погано. Починаючи з 2014 року, лави волонтерів зростають, багато активних, відповідальних, жертовних та мудрих громадян беруть ситуацію у свої руки. Це дає надію, що країна буде змінюватися на краще. Хоча це важкий і тривалий процес.  Наскільки зміни будуть успішними та швидкими, залежить від кожного громадянина. 

І останнє питання:  Як БО «БФ «Карітас-Київ» реагує на ситуацію в країні?

    Я тішуся, що наш БО «БФ «Карітас-Київ» займає активну позицію і не боїться брати відповідальність за виклики. Дуже приємно, що завдяки Фонду та гарячим серцям люди об’єднуються для добрих справ, починають чути один одного та чути прохання про допомогу. А завдяки таким справам стають видимими люди-невидимки, ті, кого намагається суспільство не помічати: немічні, потребуючі, сироти, люди з інвалідністю, похилого віку, ті, хто страждають та бідують. Це щастя – служити таким людям! Наш Фонд опікується ними і надає посильну матеріальну допомогу продуктами харчуванням, одягом та засобами гігієни. Також є безкоштовна психологічна та юридична підтримка. Ми надалі  (тепер в он-лайн форматі) проводимо вебінари та тренінги на актуальні теми, які не лише навчають людей ефективним методам самодопомоги, але й активізують, сприяють формуванню в них громадянської відповідальності та гуртують навколо добрих справ.

Дякую, пані Яно, за плідну розмову! Бажаю Вам здоров’я та наснаги! 

Дякую і Вам, Олександре, за влучні запитання. Сподіваюся, ми всі гідно переживемо цей період і будемо й надалі разом відбудовувати свою країну, спільноту, родину, душу!

Інтерв’ю взяв Марченко Олександр – менеджер зі зв’язків з громадськістю БФ “Карітас-Київ”